Treno, 56 - 8 октября 2012 20:14

Не можна дозволяти людям вільно купувати зброю! Такі всі стали знервовані, що і слова не скажи. Емоції аж з горлянки лізуть.
Якось треба було мені оплатити комунальні послуги. Йду до банку. До каси черга не величка, а позаду мене стає у чергу пишна пані, кілограмів на 150. І чогось тій пані місця стало замало. Вперлася та пані мені в спину. І не аби як вперлася, а в верхню частину спини цицьками, в нижню – черевом. Я роблю крок вперед, пані собі крок вперед. Так і крокуємо сіамськими близнюками до омріяного віконечка каси. Але пані стояти спокійно стало замало і вона підперла мій зад своєю торбою. До того ж, від пані тхнуло вбивчою сумішшю немитого тіла, щедро политого дешевими, ядучими парфумами.
Мій, аж занадто вихований терпець, урвався. Я розвертаюся і ввічливо кажу – «шановна пані, а не могли б ви не тицяти мені в спину своїм цицькочеревом?».
У пані рот відкрився, потім закрився, щоки опустились на плечі, вона засопла, відкрила рота і видала: «Шо такоє! Ти глянь, кака каралєва! Не нравиться – на таксі їзди! Пішла ти в страку! Будєт она мнє указувать» (стилістика збережена).
Я так і не зрозуміла, до чого тут таксі. Певно, пишна пані переплутала відділення банку з маршруткою. Але мені не сподобалось слово «кака». Аж занадто воно має неприємний аромат. Такий самий, як і пані. Та й слово «срака» не дуже літературне. Поєднання слів «кака» і «срака» в моєму мозку утворили вибух інтелекту і з мене поперла бабусина західняцька культура. Я примружила очі і почала «виховний процес». «Ах ти, випердок бидлячий! Ти що думаєш, що розкрила писка і всі перестрашились? Ти ж, псєча морда, з села виїхала, а до міста не доїхала, бо застрягла посередині. І культура твоя, синячо-козяча, там застрягла. Ти б стулила пащеку і сало трошки протрусила, бо скоро луснеш. Помийся, бо смердиш. Ти ж не до хліва поратися прийшла, а поміж люди вилізла. Цицьки на черево виложила, мордяку роздула, дупа – ширша, ніж довша...»
Договорити свою промову я не встигла, бо пишна пані стрімко покотилася у бік виходу, голосно матюкаючись. У відділенні банку запанувала тиша.
От я і думаю – а якби у мене була зброя? Чи говорила я тоді так багато тексту?
Історія друга. Їду на роботу. Чогось мене поперло по вулиці Саксаганського, де купа світлофорів. Я, як законослухняний водій, завжди спиняюсь на червоне світло і рух починаю, виключно, на зелене світло світлофору. Перед першим перехрестям бачу, що загорівся жовтий сигнал. Повільно гальмую і зупиняюсь. Позаду чую дивні звуки – вереск гальм та обурливе завивання клаксону. Обертаюсь і бачу – позаду моєї автівки, ледь встигає зупинитись дядько, на машині з номерними знаками славного східного регіону. Як тільки загорівся жовтий, дядько позаду мене щосили натискає на клаксон. Ого, який нетерплячий! Перед наступним перехрестям ситуація повторюється один в один, тобто нервовий клаксон верещить двічі – коли я спиняюсь, і коли я ще не встигаю рушити з місця. Так і подорожуємо аж до виїзду на проспект Перемоги. Аж там мені набридлі ці звукові забавки. Зупиняюсь перед світлофором під акомпанемент дядькового авто, вимикаю двигун, виходжу з автівки і прямую до нетерплячого водія. «Шановний пане, - лагідно примовляю до нього, дивлячись прямісінько в дядькові очі, - у вас щось сталося? Вам не добре? Чи ви заблукали у чужому місті? Може вам потрібна допомога? Так звертайтесь. Кияни дуже гостинні і терплячі люди». Дядько сопів і кліпав оченятами. Під оплески інших водіїв вертаюсь до своєї автівки і рушаю з місця. Далі ми з дядьком їхали без навантаження нервової системи.
І знову я подумала собі – а якби у мене була зброя? Поробила б дірок у дядькових колесах. І стояв би він посеред вулиці, а за ним утворився величезний затор... А інші водії що б зробили? Застрелили дядька?
Ото й добре, що нам не дозволяють купувати зброю. А то погамселили один одного і нікому було б вибирати «слуг наших» для покращення життя вже сьогодні....