Диана, 36 - 17 февраля 2008 16:28

Усе перегоріло так давно.
Не пам’ятає нас безмовний ліс.
Дивлюся, спогадів п’ючи вино,
Як листопад сліди твої встелив.
Нема ні докорів, ні запитань.
Вже голос твій і в снах затих.
Повірю холодом настояним літам,
Що се не попіл сиплеться,
А сніг.




Покинуті…

Покинуті жінки – мов кава недопита,
У поглядах – глибінь бездонна й гіркота,
Долонь сумні, прив’ялі квіти
І міцно стиснуті вуста.
Затаєну сльозу зіп’ють проміння й вітер.
Любов зустрінеться – і туга відболить,
А споминами будуть грітись
Їх кривдники до скону літ.




Коли вкінець відрікся навіть сон,
Й самотина не порятує,
Послухаю, як з морем в унісон
Шепочуть кипариси й туї.
Закам’янівши, вже й не знаю, як
І де знайти, мов талісман, твій голос,
Іду у небоморе, як маяк,
Так і не рушивши ніколи.




Дівчатко

На ніжках-сірниках, цибате
Дівча з цигаркою в зубах,
Втомившись кліпати-моргати,
Хитаючись, бреде у бар,
Щоб грати вільну-вільну даму
У світі, повному принад,
І тріпати волоссям конопляним
Під побутовий мат…
І кільцями димку пускати
На вітер душу молоду…
Як стебелиночка, дівчатко,
Собі сміється на біду.




Моїй долі

Любов прийшла, не стукавши, -
Спіймала.
Не намагалася пручатись –
Покохала.
«А, може, й ні? Що скажеш, чарівнице-доле?» -
Запитала.
Та відповіді на питання куце, кволе
Вона не мала.
«Не знаєш ти. А звідки маю знати я?» -
І знову причепилась.
«Не сниться ж уночі мені його ім’я.
А може помилилась?»
Та доля лиш чекала і мовчала, покорившись,
Стиха променіла.
Аж поки, до болю рідного плеча я прихилившись,
Її мелодію не зрозуміла.




Не мій

Ти не мій, це видно одразу.
Такий, як ти, не може бути мій.
І ховаючи на дні очей образу,
Розумію: ти – нічий.
А я й не нарікаю долі,
Лиш дякую за миті разом.
Не хочу проти Божої йти волі,
Ти лиш яскравим на хвилину виник стразом.




Коханому

Обійми мене сильно
І не відпускай нікуди.
Кохай мене вірно,
Хай що б не казали люди.
Моє серце без тебе не б’ється,
Очі шукають щомить,
До тебе душа моя рветься,
А я хочу просто любить.
Твою ніжність завжди відчувати,
Знати, що не залишиш мене.
Буду завжди тобі все прощати.
Все рівно лишиться щастя,
А лихе все мине.




Магадан

Повіяло квітневим теплим вітром,
І з пам’яті людської впав туман,
І все частіш з роками,
Завіяний снігами,
Ти снишся мені, сивий Магадан.
І не тайга там вже, і ще не тундра
Та інколи спекотні літні дні.
Журлива там, і рідна, пісня мудра,
Що нас вела у край, де не одні.
Де зрозуміють і дадуть надію,
Вкладуть у пісню більше, ніж тугу.
А може подарують ще й маленьку мрію,
Бо орлик сизий принесе біленьку смугу.
О, Магадане, тебе ненавидять колишні жителі,
Бо будували їм поселення гнобителі.
Не добровільно йшли до тебе люди жити.
Бо йшли, щоб скніти, а не радіти і любити.



Не залишай

Не залишай мене одну,
Не залишай мене надовго.
З тобою біди і тривоги
Я в мить коротку оберну,
Не залишай, не залишай мене одну.

Не залишай на самоті
З отими хижими думками,
Своїми дужими руками
Укрий мене і захисти.
Не залишай, не залишай на самоті.

Не залишай мене одну,
Поки громи кривавлять небо,
Стою під зливою без тебе,
Укрий мене і заховай,
Не залишай мене одну, не залишай.

Не залишай мене одну,
Нестерпна темрява розлуки
Штовхне в чужі нелюбі руки,
Укрий мене і заховай,
Не залишай мене одну, не залишай.




Ехо війни

Війна, атака і Афгані –
Ці всі слова – трагедія для мам,
Для матерів тих молодих солдат,
Яким вже важче устократ,
Бо зазвучали сумні труби,
Й не поцілують юнки губи.
А матері вже посивіли,
Бо на війні єдиний син.
Все думають, чи повернеться?
Душа ж залишилася з ним.
Вони – хлопчата молоді,
Відразу з-за шкільної парти,
І не навчивши самостійно жить,
Їх всіх відправили блукати.
В країну страшну, де війна,
Пішли ті юнаки блудить.
Усе попереду було б у них,
Якби не кляті битви,
Які забрали враз життя
І обірвали линви.
Їм ще дивитись і дивитись
В подруги чорні очі.
Могли б вони гулять в саду
В безлунні, темні ночі,
Біля струмка сидіть в гаю –
І все було б як у раю.
Так ні! Дістала смертоносна:
Забрала тисячі життів
Та покалічила ще більше.
Немов сказавши нам усім:
«А що, ти іншого хотів?»




Роздуми

Сиджу сама біля вікна,
В кімнаті темно. Тиша.
Я думаю про нас, людей,
І про братів тих менших.
Я думаю: як можна так,
До чого докотились,
Із звірями вже краще жить,
Ніж на оце дивитись.
Одні сидять в пентхаузах
В одежі від Шанель і п’ють із Каберне коктейль.
Вони вирішують, нікого не питаючи,
Що буде, де й коли.
Їм все одно, чи це є правильно,
Лиш хочуть збагатитися вони.
А інший, внаслідок тих рішень,
Втрачає все, бо хоче він по правді жити,
Тим самим яму собі рити,
Занапастивши так себе.
А Вам не страшно? За ту правду
У цьому світі можуть вбити, загризти,
Зжерти, потопити, зробити все,
Що тільки можна, аби її полити…
Полить багном, щоб всі сказали:
Занадто дорога її ціна,
Страждань багато принесе вона.
Не тільки це мене лякає,
Адже погляньте навкруги:
В нас не суспільство – а вовки.
Кожен шмат найбільший хоче мати,
А якою ціною йому наплювати.
Він брата зрадить і матір вб’є,
А що йому до того? Зате рахунок в банку є.
Люди, припиніть,
Навіщо вам ця підлість?
Адже є не тільки влада й гроші,
На світі є ще й гідність.




І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

• 
• 
•